Дорослі ще півбіди, якось дадуть собі раду. А як бути семикласниці Валі – єдиній на все село учениці, котра ходить до школи у сусідні Шидлівці за чотири кілометри? Щодня їй доводиться двічі – дорогою туди й назад – наражати себе на небезпеку, буквально пробираючись викрученою кладкою. Це зараз, а що казати, коли підуть дощі чи випаде сніг?!

Валю неодмінно супроводжує через небезпечну переправу глухоніма від народження матір (батько залишив сім’ю, коли дівчинка і її братик були ще зовсім малими). Та чи зарадить жінка-інвалід, коли, не приведи Боже, дитина впаде у воду?

Років зо п’ять або й більше тому жителі села уже зіткнулися з подібною проблемою, коли повністю прогнили від часу дошки, та й сама конструкція кладки вийшла з ладу. Пригадується, відгукнулися тоді на біду чи не всі – влада з району, приїхали рятувальники, місцеві аграрії допомогли, сільське чоловіцтво, хто ще чув себе в силі, зійшлося також. Стали гуртом і зробили. Прослужила кладка кілька років і служила б іще, якби не стихія.

«Десь тижнів зо два тому, якраз перед сидорівським празником, був сильний буревій, який і звалив стару вербу. Якби ж то було знати, давно б її зрізали», – розповідає соціальний працівник Євгенія Ковальчук.

На запитання журналістів, чи не лячно Валі переходити небезпечну кладу відповідає: «Та ні, вже звикла. Не знаю, як буде, коли піде дощ чи впаде сніг… Учора зранку був приморозок, слизько було дуже…».

Люди в селі розповідають, що самим їм зремонтувати кладку неможливо. Потрібна техніка, щоб викопати траншею і натягнути трос. І кладку доведеться розбирати, бо повириває все. Але найбільша біда в тому, що нема кому за це взятися, одні глибокі пенсіонери залишилися в селі. Тож наразі проблема залишається невирішеною.