Одна з них — йорданська. І пов’язана вона з періодом, коли Греко-Католицьку Церкву заганяли у підпілля, а духовенство і свідомих вірних ув’язнювали, вивозили «у віддалені райони СРСР», повідомляє РІСУ.

 «Цього року я прийшов із йорданською водою до парафіянки, колишньої старшої сестриці при церкві Стефанії Гаврилишин, дівоче прізвище Далик, — розповідає о. Іван Гавдяк, який служить у Розгадові. — Жінка й каже: «У мене є вода, освячена на Йордан 1947 року. Давайте я вам її покажу». Я спробував ту воду — вона, як свіжа. Не зіпсувалася. Пані Стефанія розповіла, що святив ту воду о. Василь Баран в урочищі «Нетеча», і що їй тоді було років приблизно сім».

Родина Даликів по завершенні Другої світової війни саме повернулася з Сибіру, із заслання.

«Нас вивезли на Сибір у 1941-му через участь родини — мого дядька Івана Далика, в ОУН. Тож і мого батька Михайла, і маму Анастасію, і мене, і діда Василя вивезли. Батька — окремо на роботи у лісі, а нас в Тюменську область, далеко за ріку Об, — згадує Стефанія Гаврилишин-Далик. — Дідо так і помер там у 72 роки… От нас забрали, а через три місяці вибухнула війна. Пізніше, коли до армії почали брати вже всіх, бо солдатів бракувало, тата також взяли. Він дійшов з боями до Берліну. Потім із розпорядження Сталіна репресованим, які проливали кров на фронтах, дозволили повернутися у рідні краї. То ми повернулися. Але реабілітацію отримали тільки у незалежній Україні».

У цей час в Розгадові служив о. Василь Баран, уродженець села Рай теперішнього Бережанського району.

Йорданська вода 1947 року, яку зберігає Стефанія Гаврилишин (Далик), зберігає свою свіжість, хоча й із закритих пляшок потроху випаровується «Те Водохреща у 1947-му в Розгадові було прилюдним. Пам’ятаю хрест, зроблений з льоду на Золотій Липі, у “Нетечі”. Пам’ятаю, що було дуже багато людей», — говорить Стефанія Гаврилишин.

Десь у той період о. В. Барана змусили перейти в РПЦ. Хтозна, як священика «стимулювали». Можливо, боявся за дружину й доньку. Та все ж, «возз’єднання» тривало лише декілька місяців.

Незважаючи на тиск, греко-католицький священик продовжив служити далі. Після легалізації УГКЦ він став парохом Цеброва, де й помер 19 лютого 1998 року. У Розгадові він уже не служив, але пам’ять про нього залишилася. Зокрема, й пов’язана з Йорданом 1947-го.

«Спершу ту воду, а я маю три літри ще у довоєнних пляшках, берегла моя мама. У неї була сильна віра. Мама тримала воду як оберіг і вона досі, як свіжа. До мене ж казала: «тримай її доти, доки будеш жити». Мама прожила до 1992-го. Проголосувала на референдумі за Незалежність і сказала: «Можу вмирати, бо дочекалася того, чого ціле життя чекала — Незалежної України», — підсумовує Стефанія Гаврилишин. — Але, як бачите, цілковитої незалежності досі немає…»