Зустріч із перекладачкою понад десятка творів Іриною Бондаренко відбулася в рамках літературних зустрічей циклу «Вітальня у вівторок». Перекладачка найпопулярнішої класики – «Шарлатова літера», «Маленькі жінки», «Довгоногий дядечко, «Стів Джобс: людина, яка мислила по-іншому», «Джейн Ейр», розповіла тернополянам про роботу над найвідомішими творами і про те, наскільки важко духовно відновлюватися після кожного перекладу.
- Коли ти починаєш перекладати – це тебе засмоктує і вже не відпускає. Прокидаючись щоранку, ти радо чекаєш того моменту, коли сядеш за роботу. Якщо я перекладаю – перекладаю натхненно, адже повністю віддаюсь своїй роботі. Можу настільки сильно поєднуватися з автором і перейматися долею героїв його творів, що в мене не вистачає душевних сил на власні твори. Мене висмоктує переклад, але разом з тим і засмоктує, - поділилася Ірина Бондаренко.
Для того, щоб «відновитись» після кожної книжки, перекладачці потрібно від кількох днів до кількох місяців. За словами самої Ірини, до кожного перекладу потрібно підходити сумлінно та з натхненням. Не можна переказувати твір, додавати щось своє, спрощувати, адже один твій невірний крок – допущення ляпів, і читач цього не пробачить. Крім того, кожна книга має безлічі реалій тої епохи, в яку писалася автором.
- Перекладач спочатку роздягає автора, щоб потім одягнути у нову одежу. У перекладанні потрібно справді докопуватися до кожної дрібнички, адже «ляпів» на тебе чекає багацько. У багатьох книжках, які я перекладала, є багато реалій того часу. Наприклад, у такій простій книзі «Довгоногий Дядечко» Джина Вебстера було дуже багато реалій 1912 року. Можна було певні деталі викинути, аби не мучитися з ними, тільки саме у цих деталях і ховається цікавинка книжки, - зазначила пані Ірина.
Найбільше письменниця не любить перекладати бестселери.
- Бестселери раджу читати лише невибагливим читачем, які захоплюватимуться книгою кілька днів, а потім забудуть її. Мені кажуть, що «Шарлатова літера» є бестселером, проте я ніколи не віднесу цю книгу до списку бестселерів. Ця книга належить до витонченої літератури і призначена для естетів. Після перекладу «Шарлатової літери» Натаніеля Готорна, я була висушена, як пустеля. Фізичне, психічне виснаження було настільки сильним, що я не могла спілкуватися навіть з рідними. До сильного інтелектуального виснаження мене доводив лише «Стів Джобс» Карен Блюменталь. За подібний труд я не б взялася більше ніколи, - наголосила перекладачка.
Жінка переконана, що для того, аби займатися перекладом, потрібно досконало знати мову, з якої перекладаєш. Якщо будь-який студент, що вчиться на філологічному факультеті, порівняв би переклад Ірини Бондаренко із оригіналом та не знайшов у перекладі жодного «ляпу» - місія автора виконана. Ірина Бондаренко також впевнена, що перекласти можна все.
- Вважаю, що можна перекласти і каламбур, і гру слів, одним словом – будь-що. Усе залежить від майстерності та старанності перекладача. Лише поезію та музику перекласти не можна, - додає Ірина Бондаренко.
Жінка також зізналася, що частина її душі живе у книзі, над якою працювала довгий період. Коли Ірина Бондаренко проходить повз вітрину книгарні й бачить «свою» книгу – у серці щось здригається. Отже, зв'язок між автором і книгою не обірвався. Тому улюблену працю пані Ірина не збирається полишати і запевняє, що перекладатиме доти, доки матиме сили.
Анна Семенків