Олександр Волинець: «Сподіваюся, колись допрацююся до власного басейну!»

Середа, 26 квітня 2017 10:27
Спортсмени в Україні – особлива каста. Той не дуже привабливий образ був створений у совкові часи.

Ні, звісно, людей, які не вилазять з тренувальних залів, кладуть на вівтар досягнення результату свої молодість і здоров’я, ледарями назвати складно. Проте зосередившись лише на спорті, люди стають фактично маріонетками в руках системи. Їхнє подальше життя напряму залежить від подачок держави й ледь не милостині від сильних світу сього. Покладистіші і знаменитіші торгують своїм ім’ям і йдуть у політику, де в більшості випадків проявляють повну безпринципність і стають пересічними кнопкодавами, виконавцями волі своїх спонсорів. Однак переважна більшість навіть вельми успішних атлетів у житті поза спортом губиться.

Випадків, коли сильний спортсмен паралельно чи після закінчення кар’єри реалізовувався би без допомоги власть імущих, в Україні вкрай мало. Настільки, що кожну таку історію в наших реаліях можна називати унікальною.

Взяти мого земляка-тернополянина Олександр Волинець. У 26 люди, за плечима яких не було серйозних результатів, давно закінчують кар’єру. Особливо коли мова про такий вид спорту як плавання. Особливо коли мова про Тернопіль, де умов для того, щоб плавати професійно просто не було. Але Сашко, взагалі не будучи збірником України, в 26 пробився на першу в кар’єрі Олімпіаду, там вийшов до фіналу, став першим в історії українцем, який виплив 50 метрів кролем з 22-х секунд, встановив на цій дистанції національний рекорд (21,42 сек.), який Андрій Говоров побив лише нещодавно, виграв чемпіонат Європи, був призером двох чемпіонатів світу. В 2004-му Волинець на своїй другій Олімпіаді в кар’єрі був близьким до медалі, але програв фінішний дотик і фінішував п’ятим.

Поїхати на треті Ігри до Пекіна-2008 Сашкові завадила травма. Волинець мене завжди вражав ще й тим, що не був сліпим виконавцем волі тренерів з совковими методами управління, а вишукував варіанти покращення результату в книжках, у спілкуванні з іноземними суперниками, в інтернеті. Олександр одним з перших в Україні вирішив перейти на старт з однієї ноги, тоді коли інші наші збірники, включаючи найзірковіших Клочкову, Лісогора і Сердінова стрибали з двох. Бо так їх навчили тренери. Щоб змінити техніку старту, Волинець почав співпрацю з викладачем Тернопільського політеху Ярославом Курком. Почали вони з того, що самотужки обладнали стартову тумбочку.

Але головне, що намагаючись в реаліях українського плавання досягти неможливого, Сашко не зациклився на спорті, залишався всесторонньо розвиненим і в підсумку безболісно увійшов у неспортивне життя.

Тож Волинцева історія з перших уст.

- До 26-ти років чим тільки не займався, - каже Олександр. – Мав свій магазин, намагався заробляти гроші, вчився, а крім того ще й плавав. Де вдавалося, бо особливих умов для занять спортом не було. До басейну заводу «Ватра» часто ходив пішки. Але там по півроку в зв’язку з відсутністю опалення не було води. Виходив з ситуації, тренуючись у Тернопільському ставі. Власне, з огляду на обставини за той час кидав плавання разів десять, а потім знову повертався. Мрія потрапити в збірну України залишалася, але тоді пробитися в неї було подвійно непросто. То зараз результати фіксуються електронікою, чітко встановлені нормативи, які дозволяють поїхати на чемпіонат світу, Європи чи Олімпіаду. У 90-ті внутрішні нормативи в Україні були плаваючі. Міг виграти змагання, які називали відбірними, а на «Європу» чи «світ» їхав спортсмен, котрий посів третє чи четверте місце. Зі мною такі речі повторювалися неодноразово. Перемагаючи, нічого змінити не міг. Це дивувало і пригнічувало, але на Олімпіаду в Сідней у 2000-му таки пробився.

Лише після Ігор, на яких пробився до фіналу, зі мною підписали контракт і ввели в штат національної збірної. До того окладу збірника України не мав, отримував допомогу на місцевому рівні. Але що то була за допомога? Оплачували поїздки на змагання. Одного разу могли сказати, щоб їхав за свої, іншого – щоб повернуть витрати пізніше. Зрештою, за моєю інформацією, нині ситуація в українському спорті якщо й поліпшилася, то не набагато. То після Олімпіади з’явилася якась стабільність, навіть став трохи популярним. Взагалі, на основі власного досвіду можу дати молодим спортсменам, які подають певні надії, пораду. Тренуйтеся, готуйтеся, але паралельно спробуйте займатися підприємницькою діяльністю чи бодай ведіть якийсь блог. Мить слави минає навіть швидше, ніж здається, а падати завжди важко. Після спорту більшість колишніх атлетів постають перед потребою розпочинати з нуля. І то в той час, коли ровесники вже міцно стоять на ногах, кар’єру вони побудували тоді, коли ти тренувався.

На одному спорті зациклюватися не можна. Бо ж професійний спорт – лотерея. Можеш бути тисячу разів талановитим, але отримати травму, погано підготуватися і свій шанс втратити. Тому за будь-яких обставин обов’язково потрібно отримати освіту. Причому не лише диплом, а саме знання. Мені якоюсь мірою поталанило, що Тернопільський політехнічний університет закінчив ще до того, як потрапив на Олімпіаду. Тобто вчився я на рівних з рештою студентів, відвідував усі пари. Технічна освіта – то дуже круто. Не скажу, що отримав тоді знання, які згодом допомогли вести свою справу. Найважливіше, що викладачі вказали напрям, за яким потрібними знаннями можна збагатитися. Неможливо зараз без іноземних мов. Можу сказати, що знання англійської відіграло в моєму житті велику роль.

Зрозуміло, що потрапивши на Олімпіаду, власну справу й самоосвіту на певний час відсунув на другий план. Фанатично займався спортом, а на щось інше бракувало часу. Точніше, став трохи лінивим. Тепер розумію, що промоушн окремих речей міг робити і в роки справді професійних занять плаванням. Однак заспокоював себе, мовляв, потім. Дарма. Приклад треба брати з американських спортсменів, які перемагають на Олімпіаді, але на спорті не зациклюються, бо розуміють, що спортивний вік короткий. «Весільних генералів», яким би платили за старі заслуги, там немає, кожну копійку доводиться заробляти знаннями та хистом.

Радує, що менталітет українських спортсменів з часом поступово змінюється. Скажімо, дуже пощастило цілій групі наших плавців, які виїхали у США. Відразу згадую Сергія Фесенка, Катю Зубкову. Після того, як у першій половині 2000-х в Україні вони проплили по результату майстра спорту, їх запросили на навчання в американські університети, оплатили чотирирічне навчання, фактично подарувавши 100 тисяч доларів. Крім того, люди отримували стипендію. Виходило три в одному – гарні умови життя, найякісніша в світі освіта й ідеальні умови для спортивної підготовки. Після закінчення навчання з таким дипломом можна влаштуватися на роботу де завгодно. В Україні ж спортсмени, які входять до складів національних збірних, дипломи теж отримують, але не вчаться практично зовсім. На пари вони не ходять, оцінки отримують за красиві оченята.

Не скажу, що плавання приносило мені великі заробітки. Але грошей намагався не тринькати, а вкладати у справу, пов’язану з ІТ-проектуванням, яка приносила прибуток ще тоді. І приносить досі. Та то не ті гроші, за які можна жити безбідно. Тому після завершення кар’єри, знаючи англійську, взяв на себе повністю всю логістику однієї компанії. Зараз прекрасно себе почуваю в ІТ-індустрії.

…Тренерською діяльністю Волинець теж займається. Але в нього це не стільки робота, скільки хобі. «Басейнів в Україні мало і вони перевантажені, - каже Сашко. – Відповідно тренувати і бути незалежним майже неможливо. Державної системи освіти я не підтримую. Ходити на роботу, отримувати 1500 гривень зарплати і нагрівати дітей на добових – то не моє. Хочеться реалізовувати отримані знання індивідуально, але наразі то майже неможливо. Так, трохи в басейні Політеху за сприяння Ярослава Курка треную. Але щоб втілити свій проект повноцінно, треба мати власний басейн. Сподіваюся, колись до того допрацююся».

Іван Вербицький

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити